Зиґмунт Гаупт. Повторення

 

Зиґмунт Гаупт, польський письменник і маляр, котрий народився в 1907 році в Улашківцях на Поділлі й помер у 1975 році в еміграції у Вінчестері в американському штаті Вірджинія, потрапляє на шпальти «Ї» уже вдруге[1]. Тим разом це сталося тому, що упродовж кількох років свого життя він був пов’язаний із Жовквою, де опинився разом із батьками в 1916 році, і де мешкав, із перервами на навчання в школах Тернополя та Львова, а потім на незавершені студії у Львівському університеті ім. Яна Казимира та паризькому Université de la Cité, аж до 1933 року. До скромного за обсягом літературного доробку Гаупта, одного з кращих стилістів польської мови в ХХ столітті, котрого під оглядом якості та оригінальності вислову можна сміливо поставити поруч із дрогобичанином Бруно Шульцом, належать всього лиш дві збірки оповідань, видані в Парижі Літературним інститутом Єжи Гедройця: Pierścień z papieru (Паперовий перстень, 1963) і посмертна Szpica (Головна похідна застава, 1989). У сучасній Польщі Гаупт аж ніяк не належить до числа популярних авторів, проте до негласного (і доволі елітарного) клубу його шанувальників належать численні письменники (в тому числі добре знаний в Україні Анджей Стасюк), критики і літературознавці. Звісно ж, варто, щоб його рафінована проза потрапила до рук читачів і в його «малій вітчизні», яку в вересні 1939 року він покинув, але яка супроводжувала його в пам’яті навіть за океаном.

Втім, було б хибним спрощенням припустити, що Гаупт є передусім ще одним ностальгійним «кресовим» письменником, котрий зі сльозою в оці згадує «втрачений рай» юності – подільські луки, архітектуру Жовкви і атмосферу довоєнної львівської богеми. Далебі Жовква стає під його пером мало не відчутним на дотик конкретним буттям, як-от у чудовому, майстерно сконструйованому оповіданні «Лютня», чи в контрапунктовій гутірці «Про Стефцю, про Хаїма Іммерґлюка та про скіфські браслети» (обидва тексти у цьому числі), проте інтенсивність, щільність опису – то лише одна сторона Гауптового рівняння, його своєрідної нарисної геометрії, породженої уявою письменника. Природно, що на неї можна легко впійматися, як оце я впіймався у пастку образу із «Лютні», коли кілька років тому, стоячи на містку через річку Свиню, читав уголос наступний уривок: «Біля кригорізів мосту громадилися величезні, позеленілі та закаляні крижини, і через них переливалася з гамором вода, підступаючи до поверхні мосту. З самого ранку було чутно приглушені вибухи. На мосту стояв поручник Соболевський, тримаючи в зубах витяжне кільце ручної гранати. Біля передмостового укріплення, поруч із відкритою скринею, у відсіках якої видніли оливкового кольору яєчка наступальних гранат, клячав вахмістр і «ладував» їх, вкручуючи їм запали. За мить поручник Соболевський, що шукав поглядом щілину між крижинами, кидав із розмаху гранату і згинався навпіл, криючись від бризок води і крижаного дощу, який після вибуху спадав на поверхню мосту. Це мало допомагало».

Тієї миті, над вутлим, літнім потічком Свині мені було важко уявити собі жахіття повені, але в тих п’яти реченнях міститься, зрештою, все: брудна зеленавість криги, оливкові шкарлупи гранат, шум води, гук вибухів, квапливість і схоплені у кінематографічному ракурсі рухи двох вояків, котрі використовують знаряддя, зазвичай призначені для завдавання смерті, із несподівано мирною метою. Дійсність in statu nascendi, у дистильовану мить тривання власне тепер, а властиво тоді, бо оце ж ми маємо справу із повторенням, зі спробою, аби те, що вже було, вдіялося ще раз, наперекір проминанню часу і не насправді, лиш на папері. Тож я похопися і перечитав текст двічі, щоб тим повтором допомогти повторенню. Теж мало допомогло.

А відтак у фіналі оповідання «Про Стефцю, про Хаїма Іммерґлюка та про скіфські браслети» я натрапив на такий період, мало не Шульцівський за тональністю: «Поведи її уперед натертими небосхилами підлог, інкрустованими ініціалами меблів, фритюрами кухонних фаршів, фіоритурами модних фризур, фата-морганами альковних фіранок...[2]« У літературній польській мові зазвичай не прийнято повторювати приголосні на початку сусідніх слів, тому подібне демонстративне нагромадження алітерацій не може не спонукати до роздумів, зокрема тому, що Гауптівська фуга з літерою «ф» супроводжує опис останніх, випадкових відвідин письменником Жовкви під час вересневої кампанії, за кілька днів до безповоротного перетину кордону з Угорщиною. Наявні, отож, – теоретично – прекрасні умови, щоби поринути в ностальгію, щоби обмежитися спробами вхопити обриси об’єктів і, звісно ж, атмосферу поразки, після якої йому врешті судилося знайти постійне місце проживання абсурдно далеко, аж у Новому Орлеані. Алітерації, цей раптовий естетичний надмір, змушують зауважити деталі, які легко можуть пройти повз увагу читачів «кресових» спогадів: назва іншого оповідання «Емма Боварі – то я сам», цитата з Флобера, або персонаж, який ні з того, ні з сього вигулькує в «Лілі Марлен» серед хлондських євреїв, італійський філософ епохи раннього Просвітництва, автор Нової науки Джамбатиста Віко.

Із Флобером, легендарним ремісником французького речення, Гаупта пов’язує ставлення до мови та загострене усвідомлення форми. Щоправда, у тексті фігурують дві жінки, котрих терзає банальна туга за недосяжним – за Львовом, де в крамниці по вулиці Сикстуській (тепер Дорошенка) можна придбати щось настільки чудове, що назва отого чогось поступається трьом крапкам, і за «австрійськими» часами, коли у добу правління Франца Йосифа «народові добре жилося», набагато краще, ніж пізніше, – але річ не в темі, а в конструкції. На перший погляд «Емма Боварі – то я сам» закінчується дивно: раптом, після поліграфічної паузи у вигляді пунктирної лінії, відбувається стрибок із Галичини до... американської Луїзіани, з відступом про надумані, сповнені вигадок Листи з мандрівки до Америки Генрика Сенкевича і наче мимохідь кинутою заувагою про мистецтво опису. Тимчасом Гаупт переноситься в оповіданні з-під «Копичинець або Рави-Руської» на береги Міссісіпі, пробуючи, а чи не вдасться йому штука переказу органам чуття читача конкретики барв, яскравого світла і спеки в Новому Орлеані, і штука ота вдається надзвичайно. Отож, він сам водночас і є, і не є героїнею Флобера, хоча, як і автор Мадам Боварі, не може заперечити тотожності з екс-галицьким оповідачем і його персонажами. Попри це, він виявляється насамперед письменником, спроможним створити зі слів будь-яку реальність, навіть «чужу», із безладною англійською мовою літнього негра, котрий виголошує проповідь до водяних бабок, яка звучить майже так само природно, як процитована за кілька сторінок до того українська.

Чому Віко? Бо все повторюється в безустанних поверненнях на різних рівнях часу і в змінних вимірах простору. В Новій науці мислителя з Неаполя можна знайти доктрину corso і ricorso, вічного повернення того самого лише з незначною, культурно детермінованою різницею. Те, що діялося колись у Жовкві, Стрию або Хлонді, може трапитися знову й знову в Парижі, Новому Орлеані, або в кам’яному кільці тисячолітнього Стоунгенджа: в Хлонді, наприклад, офіцер кінної артилерії Войцеховський зустрічається із Саронькою з цілком очевидною метою на місцевому кіркуті, а через багато років оповідач знаходить серед поганських мегалітів на рівнині Солсбері залишений там випадковими коханцями презерватив. Щоб іще більше ускладнити світ, надгробки з кіркута встигають уже внаслідок історичних перипетій перетворитися на вичовганий тротуар, а полковник Хмура, командир артилерійського дивізіону, до війни кадровий офіцер, доживає віку в комуністичній Польщі як колишній працівник фабрики забавок. І все це під назвою «Лілі Марлен», бо може найважливішою в цій історії є славетна пісенька Лали Андерсен, запущена у світ Марлен Дітріх, тобто музика з її ритмом, мелодією і повторюваним приспівом – внутрішній лад, необхідний і в літературному творі.

Перш ніж врешті повернутися знову до Жовкви, тобто до «Лютні», ще кілька речень про найкоротший із представлених текстів, «Два візити», який вимагає суто фактографічного пояснення. Поет, котрого оповідач відвідав на курорті в Трускавці, – це Казимир Вежинський, який народився в Дрогобичі та виріс у Стрию, а в 1928 році здобув золоту медаль на літературному конкурсі, що супроводжував літні Олімпійські ігри в Амстердамі; як і Гаупт, в роки війни потрапив у еміграцію, упродовж двадцяти років мешкав у США, в Саґ Гарбор на північній околиці Лонґ-Айленду. Там відбувся повторний візит, у декораціях дюн, океану й безлічі птахів. Як бачите, закон повторення збувається у Гаупта багатьма способами, також і в реальному житті. Але час повернутися до «Лютні», жовківського opus magnum, час підбити тимчасовий підсумок...

«Лютня», яка в першодруці має ще підзаголовок «путівник по Жовкві та її пам’ятках», починається, невідь чому, з Москви: до «Білокамінної» наближається верхи на коні татарський посланець із «ярликом», ханським указом, а бояри принижено його приймають. Коли опис вершника уже набув обертів і навіть знайшов свій фінал у ресторані на Хрещатику, раптом надходить мить для зміни декорацій: «Але «Білокамінної» я ніколи не бачив, ані не давав чайових татарам-офіціантам. Натомість про Жовкву я можу розповісти дуже багато». Відтак маємо оте «дуже багато» – інтимно, в постаті спогадів про дитинство чи воєнний вересень, або майже офіційно, в конвенції бедекера, де належним чином перелічено усі місцеві пам’ятки, включно з парафіяльним (нині колегіальним) собором, греко-католицькою церквою, ренесансною синагогою, запроектованою відомим італійським архітектором, і замком Собеських. Загадка Москви розгадується врешті в парафіяльному соборі, місці останнього спочинку коронного гетьмана Станіслава Жолкевського, одного з найвидатніших керманичів давньої Речі Посполитої, котрий здобув і впродовж понад двох років утримував Кремль. Усе оповідання точиться в змінному ритмі життя гетьмана і тривання його ідеального міста, політичних і військових успіхів, які закінчилися поразкою і смертю під час відступу з-під Цецори, помережане описами та ремінісценціями самого Гаупта, з котрим, поза усякими сумнівами, можна ототожнити оповідача. Блукаючи в мундирі покинутим міським архівом, він знаходить на стосі старих документів згаданий у назві інструмент, знову риторичний троп музики, а отже квазі-музичної організації тексту, який пов’язує розбіжні мелодійні лінії. Звідси уже близенько до жалобної коди, до міста з екзотичною назвою «Нестеров». В останньому абзаці прізвище полеглого російського авіатора прикриває Жовкву, неначе чужинський могильний камінь – плита «кенотафу». На жаль, письменникові не судилося упевнитися, що нині єдиним історичним жалобним знаком є у відродженій українській Жовкві надгробок пана гетьмана в реставрованому завдяки зусиллям польських консерваторів колегіальному соборі.

В загадковій розвідці, присвяченій повторенню, Кіркеґор пише: «Моє відкриття, хоча й несуттєве, було, втім, дивовижним: адже я виявив, що повторення неможливе, а переконався у цьому, повторюючи щось багато разів». У своїй прозі Гаупт безугавно робить те ж саме відкриття, чи йдеться про панну Стефцю, поховану в кургані скіфської принцеси, Хаїма Іммерґлюка, чи Жовкву або Хлонд. Можна повторювати минуле знову і знову, але воно завжди розпадатиметься під пером на абзаци, поділені низкою тире на фрагменти, окремі образи. Але, мабуть , варто намагатися, позаяк у саму Жовкву вписане сізіфове зусилля: «[...] замок, [...] заснований на плані прямокутника з чотирма колосальними вежами. Коли під час однієї з воєн вигорає одне його крило, тоді в другому щось гніздиться. [...] Потім надходить нова війна, вигорає оте крило, і поволі, розважливо мешканці беруться до відбудови іншого. В ящиках гасять вапно, сиплеться пил зі звожуваної цегли, зводять риштовання, під склепіння підставлять форми, і мури знову оживають і дихають заново». Так це виглядало століттями, але хто знає, може невдовзі Жовківський замок вдасться нарешті відбудувати цілком?

Переклав Андрій Павлишин